субота, 5 серпня 2017 р.

Камни

В душе, начинённой взрывчаткой и нежностью,
Живут антилопы и бьют золотыми копытами
По серым камням, остывающей неизбежности,
По алым цветам, что здесь умирают забытыми.

Уйду, не придумав предлога для совести,
Улыбки серпом отсеку всё, что было и не было.
Горячие угли пугающей невесомости
Упали в ладони чёрными звёздами — с неба ли?

Забыть паутину путей было просто мне
Из нашего мира, бесцветной реальности чуждого.
Да только боюсь, — белым пламенем твои простыни
Опалят мне крыльев тонкое чёрное кружево.


30.07.2004

Дуже старе відео з репетиції гурту "Метаморфоза" (пізніше — "Своєрідне Коло"). Вірш — Олександри Сергієнко (клавішні). Музика — Андрія Толстікова (гітара). На бас-гітарі Євген Космаков. Барабанщик Макс Червоненко у цій пісні відпочиває:)
Оскільки за весь час існування гурту ми написала багацько хороших пісень, але жодну з них нормально не записали, то хай для пам'яті залишаться принаймні записи з репетицій. Як наприклад ця.

субота, 19 листопада 2016 р.

"Грає на ринвах-гобоях..."


Грає на ринвах-гобоях
Легіт вологий ранковий
І огортає габою
Постать твою випадкову.
Спогади хмарами линуть,
Стигне в руках філіжанка.
Наче зійшов зі світлини
І розчинився в світанку.
Звідки ти виринув, друже?
Пам’ять палає, мов ватра.
Ти цей вогонь не подужав,
Вже й намагатись не варто.
Постать твоя недосяжна
Тане в ранковім тумані.
Виє в провулках звитяжно
Згаяний шанс наш останній.

09.11.2016

середа, 3 серпня 2016 р.

Вода


Ти казав, я свята... Та тремтіли вуста
І в очах дві зорі голубі.
Ти гадав, я вода... Я не знала стида...
Я за комір стікала тобі.

Було білим вино... Та іржава імла
Поглинала вогні зіниць.
Я не знала стида... Я водою була...
Я текла... Ти лежав горілиць.

Ти казав, я свята... Полохливі вуста
Все шукали притулку собі...
Ти лежав горілиць... І не знали стида
Ув очах дві зорі голубі.


29.11.2009  

вівторок, 2 серпня 2016 р.

I wanna more

Художник Robert Hagan

хай вона юна діва – Тамара,
хай вона юна панна – Тамара.
хай вона – море, хвилі. Тамара.
хай вона дивна, хай!
та я жагуче мрію про – Завтра,
та я думками лину до – Завтра,
я хочу більше, я прагну – Завтра...
Завтра, Тамаро! Знай!


16.04.2010

понеділок, 1 серпня 2016 р.

Сусіди по дачі

Художниця Наталя Тур
 П’янке серпневе сонце надвечір’я
За обрій тягнуть хмари, як воли.
А ми в тіні горіха на подвір’ї
З тобою теревені розвели.

Ти мені щось про рококо-бароко,
Про сенс життя, про суть усіх речей.
А я пірнаю подумки глибоко
У синьо-сірий вир твоїх очей.

Я відчуваю: рибка мого серця
Давно ковтнула чар твоїх гачок.
А що плеча твого торкнувсь – не сердься:
«На тебе, люба, сів був павучок!..»

«Ах, павучок! То все такі дрібниці!» –
Кокетливо всміхаєшся мені.
І граціозним жестом чарівниці
Ти яблучко виймаєш з-за спини.

І де його знайшла ти під горіхом?!!
Чи спека то далась мені взнаки?...
Колись Адаму обернулось лихом
Те яблучко з жіночої руки…

«Скуштуйте ось, забула пригостити!
Це з мого саду перший урожай…»
Та з твоїх рук отруту ладен пити!..
Хоча з отрутою ти, мабуть, зачекай…

Я не старий ще й не якийсь пацанчик,
Не так багато маю різних вад…
…А знесемо ще той хиткий парканчик –
То буде в нас один великий сад!


5.08.2008

середа, 20 липня 2016 р.

Малюю риб


***
малюю риб, поки не задощить,
не вдарить струмом і струмками по цимбалах,
не розіб'є небесну твердь, мов щит...
малюю риб.
як завжди малювала...

19.07.2016

пʼятниця, 20 травня 2016 р.

Сад Гетсиманський. Іван Багряний


Цитати з книги

Не важно, що та робив учора, важно, що ти міг робити завтра. Не важно, чи правдою є вся та брехня, яку слідчий змушує тебе говорити, а важний факт, що ти таки не любиш совєтської влади, а значить — ти небезпечний, а тому тебе треба зліквідувати. Мета ж виправдовує всі засоби.

Суть в тім, що ти ворог. А раз так — всі статті, до тебе прикладені, будуть правильні. Це раз. А вдруге — раз ти ворог, то в тебе ж є спільники і однодумці?

Цікава ця камера ч.І2. Це окремий, оригінальний, фантастичний світ. Так би мовити, світ в домовині. Республіка «людішек». Причому, мабуть-таки, найдемократичніша республіка на цілій планеті, якщо на хвилинку забути про залежність її від того світу, що за мурами, й від його церберів. Республіка із своїм урядом, із своєю конституцією, звичаями, фольклором, із своїм побутом, навіть із своєю термінологією, якої не існує там, поза мурами, в тому нереальному вже, втраченому світі. Це світ з окремими заінтересованнями, проблемами, своєю літературою, наукою, болями й стражданнями, з дружбою й зненавистю, з інтригами, зі своєю політикою й із своїм окремим соціальним та національним укладом, — вірніше, інтернаціональним укладом. Бо тут були всі — починаючи вірменськими дашнаками й кінчаючи німецькими щуцбундівцями а турецькими кемалістами. Але домінантою, всеспаюючим цементом були «господарі» країни — українці, звичайно,— «петлюрівці», «хвильовісти», «шумськісти», «терористи», «диверсанти» й так «контрреволюціонери всіх мастей». І домінуючою мовою була українська мова, якою говорили всі як державною мовою. Так, тут це була воістину державна мова без фальшу, без упереджень, без глузування «залізяку на пузяку» та «самопер попер до мордописні». Її приймали всі бездискусійно, бо 80 процентів тут українців. Тут вони були, завдяки своїй чисельній і інтелектуальній більшості, без сумніву, державною нацією. І піснею домінуючою була українська пісня, яку любили й співали однаково всі. Навіть перси.